КАЗКА ПРО СТАРУ ТАРЕЛЮ

Ксана Андрієнко

КАЗКА ПРО СТАРУ ТАРЕЛЮ

         Вона ще дрімала, коли хтось легенько полоскотав її ніс. Чхнувши і напіввідкривши ліве око, побачила той же пейзаж за вікном, що й завжди. З того місця, де вона спочивала, було добре видно молоду вишеньку, що заглядала до кухні. «Ого, а ягідки вже достигли,» - подумала і уявила, що там, за вікном, все зараз буяє. Давно їй не доводилось вибиратись надвір.

         Раніше, коли вся родина жила разом, щонеділі Господиня пекла пироги. Коли по хаті уже ходив смачний дух від печі, хтось знімав її, Тарелю, з мисника, протирав боки рушником, і вона приймала в свої обійми всю ту смакоту, що поступово віддавала розгарячіла Піч. Тареля вже здогадувалася, яка пора року надворі, коли її наповнювали пиріжками. Господиня восени любила пекти їх із яблуками, взимку – з квашеною капустою, навесні – з молодою цибулькою та кропом. Але особливо смачними були літні – з вишнями. Тарелі подобалось, коли її виносили в сад і ставили на стіл, вкопаний під старою грушею. Навколо нього всідались усі – від старого до малого – і смакували пиріжки з холодним молоком, що неодмінно діставали з льоху. Пиріжків ставало все менше, малеча розбігалась, а старші поважно розмовляли про господарчі справи. Вона слухала, розуміла їх клопоти і турботи, проте не могла дати жодної поради, бо її мови вони не розуміли. Тож їй доводилось лише потім переповідати все почуте мискам, що були її сусідками на миснику. А знала вона дуже багато, бо вже й не пам‘ятає, скільки років назад з‘явилась на світ.

         Такого ж сонячного ранку, як і сьогодні, Майстер взяв шматок глини, поклав на гончарний круг, полив водичкою і став творити. Він надумав зробити тарелю, розмалювати квітами та птахами, прикрасити ліпкою. І чи то день такий був гарний, чи настрій його був теж сонячний, то й вийшло справді диво. А коли витягнув виріб із гончарної печі, то зрозумів, що не продасть його на ярмарку будь-кому – боявся, що ця тареля може потрапити в недобрі руки. Її боки мерехтіли зеленим, червоним, синім, жовтим, вся вона усміхалась і ніби казала Майстрові: «Дивись, яка я гарна. Подаруй мене тому, кого ти любиш». То ж він так і зробив. Скромний і сором‘язливий гончар вперше насмілився підійти до дівчини, яка давно впала йому в око. Вона також приїхала на ярмарок, щоб вибрати собі обнови. До гончарного ряду завітала аж тоді, коли грошей залишилося лише на маленьке горнятко. Її ясні оченята аж примружились, коли побачили в руках Майстра  таку красу. Однак від подарунка відмовилась… Мала гордість!

         Він таки подарував те диво їй. Наступного дня після їх весілля. З тих пір Тареля завжди красувалася на найвищій полиці мисника. Ой як давно те було!!! Скільки дітей в хаті виросло!

         Тепер Тареля жила в оселі наймолодшої правнучки Майстра. До неї ставились, як завжди, з повагою та шанобливо. От тільки сумно в хаті, бо у господі не часто сміються діти, не часто їдять пиріжки, спечені бабусею, то ж Тарелю давно вже не знімали з мисника.

         Але сьогодні в хаті щось відбувалось. Тареля, врешті проснувшись, зрозуміла: лоскотав їй ніс давно забутий запах свіжих пирогів (з вишнями!). Ов-ва, що тут діється?

         І раптом згадала. Якось Господиня казала сусідці, що незабаром в гості завітає найменша онука, яка навчається десь там у світах, у якомусь університеті (ну й важке слово!).

         …Раптом двері відчинились, і до хати зайшли і Господиня, і довгождана онука, і її батьки, і ще хтось. Приглянувшись, Тареля побачила молодого хлопця, що, ніяковіючи, стояв біля дверей.

         А потім усі обідали під старою грушею надворі. Тареля знову красувалася в центрі столу, щедро пригощала усіх солодкими наїдками, навіть бджіл, що злітались до вишневого сиропу, який стікав на її дно. Однак на столі, поруч із посудом Господині, з‘явились і якісь незвичні тарілки: білі, легкі, мов метелики (їх привезли з міста гості), якісь ніби несправжні. Вони хизувались своєю білизною і неприязно зиркали на глиняні миски, мовляв: куди вам до нас!

         …І було багато розмов. Господиня дуже тішилася, що онука приїхала не гостювати, а працюватиме у місцевій школі, бо вже закінчила премудру науку. Той юнак, якого привезли бабусі на оглядини, теж учитель. Тож молоді хочуть незабаром побратися і разом навчати діток. Хлопець все поглядав на Тарелю, а коли пироги з‘їли і всі кольори заграли під сонячними променями, то вже не міг відвести від неї очей. Не стримався й вигукнув: «Боже, яка краса!». Побачивши його зацікавленість, Господиня почала давню легенду їхнього роду: «Давно те було… Жив на світі молодий скромний і сором‘язливий Майстер. Одного разу він узяв шматок глини, поклав його на гончарний круг, полив водичкою…»

         Всі слухали, затамувавши подих. Горобці, що чубились за крихти від пирогів, і ті, злетівши на грушу, повсідались на гілках. Сонце розгорнуло променями листя, щоб краще чути. І навіть стара Тареля, що знала кожне слово цієї історії, слухала її наче вперше.

         «…З тих пір ця Тареля переходить до найменшої дівчини нашого роду, що виходить заміж. То ж прийміть її, діточки, в дарунок, бо вона не просто предмет посуду, а оберіг щасливого шлюбу,» - і Господиня обережно подала її молодятам. Вмить боки Тарелі зігріли дві пари молодих рук. Від них струменіло стільки любові й тепла, що та зрозуміла: незабаром настануть часи, коли вона вже не буде довго спати на миснику, а знову пригощатиме щонеділі пирогами велику родину, тішитиметься дитячим сміхом та слухатиме мудрі розмови дорослих.

         І вона була щаслива.